Вимушений перерозподіл функціональних ролей та обов’язків у родині відбувається, коли один з членів родини тривалий час перебуває у стаціонарі. А також якщо після проведеного лікування пацієнт відчуває слабкість, запаморочення, нудоту й інші побічні ефекти хіміотерапії та радіотерапії, які не дозволяють йому повноцінно виконувати свої звичні обов’язки. Його функції необхідно розподілити між собою іншим членам родини. Як будь-яке радикальне та вимушене переструктурування, цей процес може бути хворобливим і викликати напругу всередині родини. Необхідний час, аби родинна система перебудувалася та налагодила власну функціональність.

Для цього пацієнту необхідно чесно та відверто говорити про власний стан, не боячись просити про допомогу. Інколи це складно, онкопацієнти часто замикаються у собі, не можуть чітко говорити про власні потреби. Це відбувається через сильний дистрес, через величезну душевну роботу пацієнта з прийняття діагнозу. У цьому випадку на будь-які питання про те, як і чим допомогти, пацієнт може дратуватися чи навіть проявляти агресію. Тому іншим членам родини варто говорити з ним, пропонуючи свою конкретну допомогу: «Давай я перевірю уроки у дітей (приготую обід, сходжу в магазин)». Варто прямо обговорити та скласти новий перелік домашніх обов’язків, хто і за що тепер відповідає. Зрозуміло, що багато що з того, що робила близька вам людина раніше, їй наразі не до снаги. Разом визначте її «фронт робіт».

Інколи родичі настільки переживають про свою близьку людину, що не дозволяють їй взагалі нічого робити. Це сприймається як «інвалідизація», позбавляє пацієнта почуття власної значущості. Якщо у людини забирають усі її звичні турботи (навіть через добрі наміри), вона почуває себе непотрібною, а ще у неї з’являється багато часу, аби прислухатися до свого організму, відчувати усі нюанси та важкість побічних ефектів. Це посилює тривожність і може призвести до депресії. Крім того, у хворої людини може розвинутися комплекс навченої безпорадності, коли вона повністю припиняє приймати рішення стосовно свого життя та спирається на вашу думку. Поверніть своїй рідній людині відповідальність за її життя, за її вибір та рішення.

Особливо складно буває родині, якщо хворіє мама, яка виконувала у ній більшість функцій, її відсутність у родинному розподілі обов’язків відчувається гостро. Варто обговорити на родинній раді, кого з близьких та родичів можна залучити до виконання конкретних робіт. Багато хто у вашому оточенні хотів би допомогти, втім, не знає, як. Звертаючись до них із проханням, точно сформулюйте, якої конкретно допомоги ви потребуєте: забрати дітей із садка, відвезти до лікарні на обстеження, приготувати борщ. Формуйте свою «команду порятунку».

Залучайте дітей у родині до посильної допомоги – це виховуватиме у них самостійність та співчуття. Якщо хворіє ваш родич похилого віку, намагайтеся залишити йому частину рутинних повсякденних турбот. Нехай мама поливає квіти на підвіконні, а не на дачі, а тато як і раніше перекладає книги у бібліотеці, хоча на це тепер треба набагато більше часу. Так у них залишається відчуття участі у житті родини та почуття власної значимості.

Дуже важливим є те, що наскільки б не були зануреними у хворобу усі члени родини, необхідно знаходити час для відпочинку, приємних занять і спілкування. Це збереже й відновить фізичні та емоційні ресурси всіх членів родини, а також допоможе зберегти життєву стійкість на довгому шляху до одужання.

Узагальнюючи вищенаведене, можна скласти такі рекомендації:

• Домовляйтеся про новий план розподілу обов’язків;
• Дозвольте близькій вам людині висловлювати емоції та висловлюйте їх самі;
• Залиште для свого родича ті завдання та функції, з якими він в змозі впоратися;
• Хваліть його та дякуйте йому за ті зусилля, до яких він вдається, аби виконувати свою частину хатньої роботи;
• Ставтеся з розумінням, якщо йому щось не вдається;
• Залучайте інших людей, друзів та родичів, у свою «команду порятунку»;
• Залучайте дітей до посильної допомоги з хатньою роботою;
• Знаходьте час для відпочинку та «перезавантаження».